В яких випадках можна зберегти право користування житловим приміщенням

Статтею 71 Житлового Кодексу України (далі – ЖК України) встановлені випадки та строки, коли можна зберегти жиле приміщення (наприклад – кімната у гуртожитку) за тимчасово відсутніми громадянами. Зокрема, це:

• військова служба;
• тимчасовий виїзд за умовами і характером роботи або у зв'язку з навчанням, у тому числі за кордоном;
• влаштування дитини (дітей) на виховання до родичів, опікуна чи піклувальника, у прийомну сім'ю, дитячий будинок сімейного типу, заклад для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування;
• виїзду у зв'язку з виконанням обов'язків опікуна чи піклувальника, наданням батькам-вихователям житлового будинку або багатокімнатної квартири для створення дитячого будинку сімейного типу;
•  влаштування непрацездатних осіб, у тому числі дітей з інвалідністю, у будинку-інтернаті та іншій установі соціальної допомоги;
•  виїзду для лікування в лікувально-профілактичному закладі;
• взяття під варту або засудження до арешту, обмеження волі, позбавлення волі на певний строк чи довічне позбавлення волі.

 При тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. Якщо наймач або члени його сім'ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом.

Статтею 47 Конституції України та статтею 9 ЖК України гарантовано право громадянина на житло, відповідно до якого ніхто не може бути виселеним із займаного житла або обмежений у праві користування жилим приміщенням, не інакше як на підставі і у порядку, передбаченому законом.

Статтею 72 ЖК України встановлено, що визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

При зверненні до суду необхідно надати належні та достовірні докази наявності поважних причин непроживання, наприклад, в кімнаті гуртожитку. У статті 81 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) зазначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ч.1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно з ч.1 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Згідно з ч. 1, 2, 3 ст. 29 Цивільного кодексу України місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово. Фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я тощо,  в якому вона проживає, якщо інше місце проживання не встановлено за згодою між дитиною та батьками (усиновлювачами, опікуном) або організацією, яка виконує щодо неї функції опікуна.

За змістом ч.2 ст. 18 Закону України «Про охорону дитинства» діти - члени сім`ї наймача або власника жилого приміщення мають право користуватися займаним приміщенням нарівні з власником або наймачем.

Враховуючи, що малолітня особа не може самостійно визначати своє місце проживання, а тому сам по собі факт її не проживання у жилому приміщенні, не може бути безумовною підставою для визнання її такою, що втратила право користування на таке приміщення.

Дар'я Аккерман, адвокат.
Підписуйтесь на мене в соціальних мережах:

facebook: facebook.com/blogpravatg/

telegram:  t.me/blogprava (https://t.me/joinchat/AAAAAEnMoJNqjWUqOt_cAw)